Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

б добачити натяк на знущальність, і тому, знову й знову, вийди з класу, Скальковська! – і добре їй так…)

А в дев’ятому, недобувши останньої чверті, вона вийшла вже назавжди. А вслід за нею звільнився й учитель фізкультури – колишній майстер спорту з плавання, сорокалітній мужик із бурхливою сивіючою чуприною (чому спортсмени так рідко лисіють?!), з їдким потом і волосками в ніздрях. З’ясувалося, що в них із Ленцею був роман цілу ту весну. Хтось їх підстеріг.

…Звалені в кутку роздягалки старі дерматинові мати, такі шкарубкі на дотик, мов довго вимочувані в ропі, і сухий, встояний, якийсь уже й свійський, як буває в давно покинутих стайнях, запах задавненого дитячого поту, – чи не тільки дитячого, а ще й того другого, навального й їдкого?..

* * *

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя – одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в’яжуть нас з іншими, від любови до заздрости, походять від цієї потаємної туги за іншими життями – інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати.

І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою – проживаючи їх за нас. І ми спимо без кошмарів.

* * *

Звичайно, казала Дарчина мама, в усьому винуваті батьки: тільки глянути на ту матінку, одразу все ясно. Кажучи це, вона стригла нігті – з різким, ляскучим звуком: як завжди, кравецькими ножицями – манікюрних у них в домі не водилося. В голосі їй стояло, мов пам’ятник, – слупом – торжество матері, котру, з якого боку не глянь, нема в чому звинуватити. І ще щось поза тим, що вже тоді змусило Дарку нагороїжитися, хоча й мовчки, в собі: безлика й безособова, завважки в усі десять атмосфер океанського дна, відвічна правота роду – супроти виламаної з його реґул одиниці, моторошна штука.

* * *

Найсильніше своє пережиття Дарчина мама мала так само в тринадцять років. Вона стояла з санчатами на горбі, розпашіла й захекана, чекаючи своєї черги з’їжджати, – і раптом побачила, як тече з-під ніг у долину всніжений схил у бузкових тінях од дерев: проти сонця сніг ряхтів міріадами іскор, і кожна з них всередині себе була планетою. Планети горіли, мінились і, як сказав поет, котрого дівчинка ще не вчила в школі, бо була замала, – акордились.

Дівчинка дивилась, а блиск наростав – до ледь чутного, тонкого крижаного передзвону у вухах. Дівчинка не знала, що цей звук древні колись називали музикою сфер. Що це і є – голос безмежжя. Вона знала тільки, що мусить зараз же одвести погляд – інакше станеться щось страшне й безповоротне, інакше все, кінець, здурію! – чорна блискавка кресонула в голові, позначаючи межу: назад, назад!..

І вона одвела погляд.

Потім у неї все було гаразд: заміжжя, і злидні, і діти, й хвороби, і нелюба праця, і маленькі радощі – наприклад, нова квартира або купівля шкіряного пальта. Правда, шкіра трапилася свиняча, зате дуже доброї вичинки.

Могло бути й гірше. І то набагато.

* * *

Зрештою, думає Дарка, водночас зосереджено перебираючи розвішані в шафі убрання: у клубному піджаку видно буде опік од праски вище зап’ястя, на жовту суконку треба хоч трохи присмаглих плечей, а я ж тепер біла, як сир, і так далі (як не кпи сама із себе, а все’дно зустріч однокласників – то немовби ще один екзамен, цим разом на успішність житейську, з якою в принципі не так щоб дуже й склалося, але тим більше, тим більше!.. – тим вище держатимемо голову, прикид, підмальовочка, шиза та й годі, і пощо, спитати б, хто змушує?), – зрештою, не можна мати безмежности, так?.. А Ленця, відай, саме її й потребувала, – але ця друга думка, наздоганяючи першу, вже тільки ковзає по свідомості, не сягаючи вглиб: Дарка бачить себе закляклою в дзеркалі, з вішаком, із якого звисає долі довга шовкова сукня, і несподівано глупим, геть дитинячим виразом обличчя: таке-бо самозрозуміле відкриття – не можна мати безмежности. І всі наші домагання набути чимпобільше – грошей, мужчин, вражень, дипломів, суконь, автомобілів, – тільки жалюгідні, смішні потуги наблизитися до плюс-нескінченности, додаючи до мізерної суми одиницю за одиницею. Треба б якось інакше до того братися, а як?..

* * *

Вони рахували при вході до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати: Міша Хазін еміґрував до Америки, давно, ще на початку вісімдесятих, Крайчин у Парижі на конференції, жінка сказала по телефону, Артемчук теж десь за кордоном, повезла дитину на лікування, щитовидка в малої, ну, і Солтис, вже ж, Солтиса вони пом’януть окремо, а годилось би, на добрий лад, і на цвинтар з’їздити, коли-небудь обов’язково треба буде вибратися (у цю хвилину кожен розчулено вірить, що коли-небудь вони обов’язково виберуться), – на Берківцях, та необгороджена ділянка, де лава за лавою, як стррройсь! – стовпчики з п’ятикутніми зірками, що всі в одну душу справно сповнили в Афганістані свій інтернаціональний обов’язок, але, кажуть, уже дозволено ставити хрести?.. Таке оглушливе першої миті відчуття – гурт незнайомих людей, незвично тихих (кожен, відай, тим самим відчуттям приголомшений), і сивіючих, атож, і лисіючих (мужчини), і дуже парадово вистроєних (жінки), і вже наступної хвилини зненацька, швидко-швидко, мов кінопроектор закрутився у зворотній бік, починають крізь них проступати двадцятилітньої давности дітвацькі постаті, аж поки два розведені в часі кадри – клац! – не зімкнуться, наклавшись на себе навзаєм, і тоді вихоплюються з уст цілком щирі вигуки: не змінились!.. і ти – не змінився! і ти теж не змінилась, аніскілечки!.. (Хто, крім однокласників, поверне нам нас такими, якими нас уже нема – ні для кого, блін, ні для кого? – звичайно, як не рахувати батьків, але на те вони й батьки…) Так на кого ще чекаємо?..

Тримаючи перед себе загнуті пальці – отже, Хазін, Крайчин, Артемчучка (вказівний – Солтисів – палець так і лишається незручно, контужено напівзігнутим, мов неясно, куди його?..), ов, дивись ти, і Сашко Бегеря тут, а він же з ними не кінчав, пішов у ПТУ після восьмого, – Дарка нарешті зважується – ніби щойно пригадала:

– А Скальковська?

Мало не «ця, як її пак», – так у неї виходить. І все одно їй здається, наче на мить усі замовкають. Підлість є підлість, Дарусенько, і терміну давности не має.

Та ні, вони не тому. І майже одразу вслід за тим Дарка розуміє, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з них не пам’ятає, не пам’ятає Дарчиного